ВАСИЛЬ ОСТАШЕВСЬКИЙ

Композитор, диригент. Народився в с.Хлівчани і загинув зі зброєю в руках, як патріот України

ЗАМІСТЬ ДИРИГЕНТСЬКОЇ ПАЛИЧКИ ВЗЯВ ЗБРОЮ

Його матері принесли німецьку газету. І старенька впізнала свого Василька: поставний, у фраці, з диригентською паличкою в руці. Виступав з чоловічим хором на сцені Берлінської опери. Втішилась ненька, бо син живий, займається своєю улюбленою справою – керує хором. І не чужинським, а нашим, українським. Тоді, у передвоєнний і воєнний час поляки, німці, австріяки, котрі не знали української мови, йшли слухати українську народну пісню та духовний спів, полюбуватися вродливими українськими артистами у неповторних вишитих сорочках, бо в іншому строї хори, якими керував Василь Осташевський, не виступали та інших пісень, окрім українських, не співали, і байдуже чи це була віденська, чи берлінська, чи варшавська сцени. Їх публіка слухала, їм аплодувала. Здавалось у Василя було все – талант, улюблена робота, визнання, добрі професійні колективи. Їх він створював не лише на професійній сцені, а у себе в селі Хлівчанах – у «Просвіті», у церкві. Він мав молодість, здоров’я, вроду. Навіть лихоліття війни десь за кордоном можна було перечекати… Але не такий був Василь Осташевський. Ще навчаючись у Львівській, а згодом Сокальській вчительській семінарії, приїжджаючи на канікули додому, читав своїм односельцям заборонену літературу, українські газети. На цих «читаннях» побував польський поліцай і доніс на Василя Осташевського в дирекцію семінарії. Його відразу виключили, але втрачати здібного хлопця з абсолютним слухом і їх не хотілося, тому й запропонували йому стати…поляком. Звісно, Василь відмовився і опинився на вулиці. Правда раду собі дав. Від цього часу він почав професійно займатися хоровою роботою. Вже тоді, ще у юнацькій свідомості сформувалось переконання, що він – українець. І саме це глибоке усвідомлення спрацювало у час тріумфу його хору на європейських сценах. Він разом з усіма хористами покинув гастролі і записався у дивізію «Галичина», аби добре навчитися військовій справі. Їм довелося брати участь у бою під Бродами. Дехто з цього пекла уцілів, вижити вдалося і Василеві. Він міг добиратися на Захід, там би здібного музиканта радо прийняли. Але, коли б’ють гармати, то муза мовчить. Він таки поміняв диригентську паличку на зброю і подався в ліс, в українську партизанку…

Їх сотня зав’язала бій з енкаведистами неподалік села Пристані. Одні кажуть, що куля обірвала йому життя відразу, інші твердять, що Василя поранили, а потім понівечене тіло прив’язали до хвоста коня, який волік його селом, і кинули в лісі. Але пристанці не допустили, аби над небіжчиком ще поглумилась звірина.

Ось що розповіла мені пані Катерина Халус, коли ми процесією з пристанської церкви йшли на сільський цвинтар до могили Василя Осташевського.

– Вночі люди викопали яму, – розказує вона, – Ганна Вовтюх дала коц і в нього положили тіло Василя Осташевського. Мій батько Дмитро Булик дякував, то заспівав покійному «Вічную пам’ять!»

Заспівали йому нині пристанці та мешканці Хлівчан теж «Вічную пам’ять» і не тільки. Духовні особи відправили панахиду, пластуни хлівчанської школи стояли у почесній варті. Над цвинтарем полилося тужливе: «Як ви умирали вам сурми не грами…». Зате нині про українського патріота, обдарованого музиканта Василя Осташевського багато добрих слів сказала заступник голови райдержадміністрації Марія Христинич. Пластуни у спеціальну капсулу набрали землі з могили. А біля пам”ятника сфотографувалася родина рідної сестри Василя – Парані Возьної, яка ще колись поставила на могилі пам”ятник. І там викарбувані такі слова: «В терпіннях і муках прийшов твій кінець, нехай щастя вічне дасть тобі небесний отець».

Але, мабуть, цього величного вшанування не було б, якби не одна енергійна, невтомна, незважаючи на пенсійний вік – людина-патріот, краєзнавець Петро Мавко. Він прийшов до нас у редакцію, розказав про свій намір достойно вшанувати пам”ять Василя Осташевського з нагоди його століття. Він шукав про нього відомості, розмовляв з односельцями, знайшов мецената, за кошти якого біля пречудової хлівчанської церкви на горбочку спорудили пам”ятник, як спомин про видатного односельця.

…Я стояла на горбку біля церкви і спостерігала як процесія, з хоругвами, прапорами, з свічками вервечкою рухалася до символічного пам”ятника. А з другого боку до нього згорблена, підпираючись двома палицями, добиралася старенька жінка Параня Мельоха, котра колись була вивезена до Сибіру. Сіла на землю біля пам”ятника, хоча їй принесли стільчик, не захотіла, а сиділа отак, на сирій землі. 1 плакала, плакала як мати за сином. Я не могла відвернути очей від того згорьованого материнського обличчя. На рамена скількох українських матерів впав тяжкий тягар ховати свого сина чи доньку, котрі загинули чи були замордовані за Україну! Священики посвятили могилу. І знову процесія вирушила, тепер вже до хлівчанської школи, де на одній із стін прикріпили меморіальну дошку. На ній написано, що у хлівчанській школі (в старому приміщенні) навчався Василь Осташевський. До школи рідня Василя Осташевського принесла єдине, що залишилось по ньому у родині – в старому потертому футлярі його скрипку. Ще зісталось кілька світлин, на них Василь диригує хором. І більше нічого… Пропали його твори, які’він написав, особисті речі, бо енкаведисти після того, як вбили Василя, на Сибір вивезли і його рідних.

Скільки віршованих рядків того дня присвячували йому діти, його односельці Марія Макух, Степан Хомин. З життєписом героя познайомив присутніх краєзнавець Петро Мавко, спогадами, які розповідав батько про Василя Осташевського, поділився Теодор Медвідь. Сільський голова Василь Бігун та директор хлівчанської школи Володи¬мир Нагірний розповідали, що у селі є вулиця, яка носить ім”я Василя Осташев¬ського, а в школі – пластунський курінь, щорічно тут- відбувається Повстанська ватра, де серед інших героїв пластуни згадують свого земляка. Можливо, незабаром і хпівчанській школі присвоять ім”я славного односельчанина. …Шкільне подвір”я мінилося від різнобарв”я вишиванок і віночків, маєва державних та національних прапорів. У куточку на сходах сиділа старенька бабу¬ня Параня (і сюди вона пришкандибала), з її очей летіли сльози, а у руках жінка тримала виступ, який написала, бо хотіла сказати і своє материнське слово. Над Хлівчанами лунав Державний гімн «Ще не вмерла Україна». Якби то бачив і чув Василь Осташевський, він би радів і. мабуть, мовив до односельчан словами відомої пісні-реквієма: «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну…»

Оксана ПРОЦЬ.

ПроцьО. Замість диригентської палички взяв зброю: [вшанування пам’яті В.Осташевського в Хлівчанах] /О.Проць;фото авт//Голос з-над Бугу.-2008.-28жовт.

ЖИТТЯ В АКОРДИ ПЕРЕЛИТО

Осінь щедро хлюпає золотом на притихлі дерева. Легесенький вітерець на струнах бабиного літа награє давню тужливу мелодію. Вона торкається землі, а десь високо за хмарами її несміло продовжують журавлі…

На пагорбі сільського цвинтаря в зажурі стоять хлівчанці, що прийшли пом’янути славного земляка, композитора і диригента українських хорів, вояка УПА Василя Петровича Осташевського. На мить здалося, що його життя перелито в акорди. Вони – в трепеті листочків, шелесті трав, в пам’яті поколінь.

На чорній надмогильній плиті зупинилося сонечко. Теплим променем торкнулося кам’яного чола композитора, а далі освітило викарбувані слова звернення до присутніх: «Я любив вас усіх та найбільше любив Україну…».

Мабуть не відали тоді вбивці, що знищили не тільки воїна УПА, а й талановиту, обдаровану Богом особистість. Його пісні настояні на трагічній долі народу, запалювали жадобою до життя серця інших. У важкі для України чаї м піднімали дух народу.

.. .Стрепенувся ліс, ковтаючи страшне відлуння пострілу. Митець упав… Під вагою густих крапель крові до землі схилилася трава. З дерев спадали світанкові роси-сльози. На скроні впав березовий листок, мов ніжна долонька коханої… Недалеко, в зарослях ліщини тужливо заридав вітер, а за мить, сполохавшись, побіг верховіттям до села, сповіщаючи страшну тайну.

…А мати й так не має спокою. На стіні важко стукає годинник, наганяючи їй тривогу. Прислухається… Не чути кроків. Мав би вже повернутися… Нечутно розмовляє з образами. То з острахом підходить до вікна, то пестить скрипку синову руками…

Марія ПАВЛОВА,

с. Хлівчани

КОМПОЗИТОР З ХЛІВЧАН

Це ім’я довгий час не давало мені спокою. Ще малим хлопцем, на початку 40-х років, дуже хотів потрапити на концерт в сільській читальні, де виступав професійний хор Василя Осташевського. Але до середини читальні не могли потрапити дорослі односельчани. Багато людей товпилося біля вікон і дверей. Цей популярний колектив виступав на великих сценах міст Європи. В Хлівчаяи хор завітав тільки тому, що його керівник — Василь Осташевський — уродженець цього села і виступ цього хору був свого роду звітом перед родичами, знайомими, односельцями. Великий музикант і патріот України загинув в лавах УПА в молодому віці, в розквіті творчих сил. йому виповнилося лише 36. Мені вдалося почути дуже детальну розповідь про цього самобутнього митця від подружжя Дужих з Рави-Руської.

Василь Осташевський народився в 1908 році в с. Хлівчанах. Вокальними музичними здібностями були налілені рідні Василя. Батько Пилип Осташевський володів могутнім басом співав в церковному і сільському хорах.

У малого Василя виявили абсолютний музичний слух. Один раз почуту пісню він міг відтворити зі всіма музичними нюансами. В 1915 році Василь Осташевський почав навчатися в місцевій школі. На талановитого хлопчика звернув увагу вчитель Іван Канцір. Він дуже близько пройнявся долею здібного хлопця. Старався, щоб виявлений талант не пропав дарма. Доклав сил, щоб Василь після закінчення сільської школи продовжив навчання. Для цього надав матеріальну допомогу батькам хлопця і сам підготував його до вступу на навчання до Львівської учительської семінарії.

Не під силу було сільській сім’ї підтримувати матеріально хлопця в далекому місті, куди фірою за один день не доберешся. І другий курс навчання Василь продовжив вже в Сокальській учительській семінарії. Тут він ск¬ро здобув авторитет як здібний учень. Учитель музики призначив його диригентом студентського хору. Польські вчителі намагалися привернути до себе здібного студента. Намовляли його поміняти греко-католицьку віру на римо-католицьку. Йому обіцяли звабливі блага. Василь не згодився.

Під час літніх канікул працював у сільській читальні «Просвіта». В одній з українських газет була надрукована стаття про польську політику в Галичині. Василь прочитав її присутнім односельчанам і пояснив їм основні положення. Він не звернув уваги, що в залі сидів польський поліцай, не відав, що за ним стежать. Тут же надійшов донос до дирекції семінарії і Василя виключають з останнього 4-го курсу за політичну неблагонадійність. Опинившись поза стінами семінарії, Василь поїхав у Львів до «Просвіти». Там йому доручили роботу інструктора по художній частині. Він їздив по сільських читальнях і готував керівників художньої самодіяльності,

1 вересня 1939 року розпочалася війна. Очікували на прихід Червоної армії в Галичину. Осташевський знав, що його праця на просвітянській ниві не буде схвально сприйнята новою владою. Він перебирається .в Польщу, що вже була окупована Німеччиною. В Холмі і Любліні організовує хори українських біженців.

В 1941-му Василь Осташевський повертається до Львова. Тут він організовує професійний хор. До нього залучають відомих співаків з колишнього хору Дмитра Котика Слід відзначити, що провідним співаком хору став уродженець села Хлівчани Василь Лаврух — прекрасний перший тенор Василь Осташевський співав чудовим другим ліричним тенором. Хоча як керівник хору, володів всіма голосами. Хор Василя Осташевського гастролював по великих містах, окупованих Німеччиною теренів. Осташевський обробляв народні пісні, підготовляв для четвертого голосу хору, писав музику. В літні місяці Василь приїжджав до матері помагати впоратися з польовими роботами.

Відчувши труднощі на фронті, німці шукають союзників.Починають агітувати українську молодь до створення дивізії «Галичина». Осташевський вірить, що з озброєн них, обмундированих воїнів дивізії «Галичина» можна буде створити свою українську армію. Він з ‘хором вступає в дивізію.

Після поразки дивізії під Бродами Василь, перебравшись у цивільний одяг, подався через поля Сокальщини до своїх Хлівчан. В селі господарювали енкаведисти і чинили облави. За Василем прийшли люди з лісу і він опинився в лавах УПА. Але одного дня ворожа куля обірвала те славне, сповнене героїзму, молоде життя. Похований в селі Пристань.

Так закінчується розповідь про В. Осташевського подружжя Дужих.

Мешканка м. Белза, уродженка с. Карова, Марія Денисівна Козак Василя Осташевського запам’ятала ще з 1937 року, де на відкритті пам’ятника Віктору Матюку в селі Карові він керував мішаним хором села Хлівчани. На цих урочистостях був присутній молодий Станіслав Людкевич.

В 1940 році Марія Денисівна жила на Холмщині і переїхала на роботу в Німеччину. Працювала на кухні заводу «Сіменс» в передмісті Берліна. На цьому підприємстві працювало багато галичан-українців. Організували свій хор. На репетиції приходив Василь Осташевський. В 1941-ому хор три рази виступав під його керівництвом. Приходив до них письменник Улас Самчук. В репертуарі хору були українські народні пісні. Особливо натхненно виконував він пісню «Ой верніться, літа мої». Зал заповнювали німці. Хоча і не розуміли слів, але їм була дуже до вподоби мелодійність української пісні.

Дуже детальні спогади про перебування в УПА і смерть Василя Осташевського дав мешканець с. Хлівчан, колишній воїн УПА Михайло Остапович Кіселик. Ось що він розповів:

«28 серпня 1944 року на село наступили більшовики з танком. Люди з худобою повтікали до лісу. Я тоді подався в партизани. Потрапив до Гриця Гладюка. Там зустрів Василя Осташевського. На другий день сюди прийшов Василь Курило. Він спровокував нас з Осташевським йти з ним, це було на свято Спаса. Він нам загрозив, що коли не підемо, то постраждають наші сім’ї. Завів нас під Березену (частина села Пристань), сам від нас пішов і не повернувся. Згодом за нами прийшли дві жінки. З настанням темноти вони нас провели до хутора Грабарів. Завели в шатро. Там були люди з Вільок, Хлівчан, Гійча. Зустріли знайомого колишнього лісничого Левуся, який був в УПА. Принесли вечерю, потім полягали спати., Рано помолилися і стали чекати нового провідника, щоб добратися до сотника Кордуби. До нас прийшов військовий у формі майора совєтської армії.

Прийшло повідомлення, що з Рави-Руської на Великі Мости йде військова колона. Ми приготовилися і обстріляли колону. В нас було тільки 20 карабінів і лише один кулемет. Москалі відкрили по нас вогонь, Сили були далеко нерівні і ми почали відступати. Зв’язкові дівчата нас проводили в напрямі до Кам’янки-Бузької. Там зустріли сотника Кордубу. Осташевський представився сотникові як студент і композитор. Кордуба взяв Осташевського з собою, а я залишився на місці. Через годину до мене повернувся Осташевський з автоматом. Після обіду надійшло повідомлення, що колона москалів іде з Рави-Руської на Львів. Нам надійшла команда приготуватися до бою. Скоро зав’язався бій, але ми не змогли протистояти переважаючій і добре озброєній більшовицькій силі. Відступаємо, хто куди. Я з Осташевським і Левушем (Забрели під Пристань. Окрилися в молодий березняк. Із зустрічної сторони по нас відкрили вогонь. Ми полягали. Левуш порекомендував підняти на палиці шапку. По ній почали стріляти. Потрібно було відходити з цього місця, тому що нас «засікли». Стріляли з відстані 300 метрів. Ми з Левушем почали пробиратися по-пластунськи. Осташевський пішов у повний зріст і кулеметною чергою йому прошили живіт. Відразу був мертвий. Тоді ще загинув один хлопець з Вільок. їх поховали на пристанському цвинтарі з правого боку при вході. Сестра Параня поставила йому скромний пам’ятник, на якому написано: «Композитор Осташевський Василь Пилипович».

Ось такі спогади про непересічний талант, який згас передчасно.

Петро МАВКО.

м.Белз

Мавко П. Композитор з хлівчан: Василь Осташевський/П.Мавко//Голос з-над Бугу.-1997.-26 квіт., 17 трав.

ЩОБ СИН ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ

У цьому році минає сто літ від дня народження композитора, диригента Василя Осташевського, уродженця Хлівчан. Але цей талановитий музикант, насамперед, був патріотом своєї землі, понад усе любив Україну, за неї віддав життя.

Він – музикант від Бога, мав абсолютний слух, створив і керував багатьма авторськими і професійними хорами. Писав музику, але, на жаль, його композиторський доробок не зберігся. В.Осташевський навчався у Львівській, а згодом Сокальській вчительських семінаріях. З останньої його виключили за читання української забороненої періодики, в якій викривався польський шовіністичний режим.

Згодом працював у Львові інспектором художніх колективів у «Просвіті». А у 1944-му Василь Осташевський замість диригентської палички взяв у руки гвинтівку і разом зі своїм хором поповнив ряди дивізії «Галичина», залишився живим в бою під Бродам, а після цього пішов в УПА.

Неподалік с.Пристань в бою був поранений. Кажуть, що енкаведисти його ще мордували, і загинув він мученицькою смертю. Мешканці Пристані за християнським звичаєм поховали Василя Осташевського, зробили труну, висипали могилу, а хлівчанці поставили хрест.

Тепер ми хочемо прах свого односельчанина забрати додому, поховати його на хлівчанському цвинтарі, у рідній землі. Вже виготовлений надгробний пам’ятник. І тепер чекаємо дозволу на перезахоронення. Сподіваюся, що композитор, диригент, вояк УПА Василь Осташевський буде для хлівчанців символом патріотизму.

Петро МАВКО,

виходець з Хлівчан.

Мавко П. Щоб син повернувся додому:[До 100-річчя від дня народження Василя Осташевського] /П.Мавко//Голос з-над Бугу.-2008.-25лип.

Джерело

Ключові слова

Памятні знаки

  • Меморіальна дошка

Claim listing: ВАСИЛЬ ОСТАШЕВСЬКИЙ

Reply to Message

Sign In Стежками героїв Сокальщини

For faster login or register use your social account.

or

Account details will be confirmed via email.

Reset Your Password