ВАСИЛЬ ПРОЦЮК

Василь Процюк народився 22 грудня 1914 року у селі Городиловичі на Сокальщині. Батько – Ярон Процюк (1886-1915) під час Першої Світової війни був замордований російськими солдатами. Його «вина» полягала в тому, що він намагався забирати свої дерев’яні бруси і дошки, які перед тим російські солдати пограбували в нього для будівництва своїх укріплень, розібравши його стодолу і хлів. Мати Лікерія померла в 1954 році.

Через бідність родини Василь не мав можливості отримати освіту, але багато читав, наполегливо займався самоосвітою. На початку 30-х років закінчив курси режисерів, які утворила «Просвіта» в Сокалі і організував в селі аматорський драматичний гурток, вистави якого сприяли зростанню національної свідомості українського населення під час тотальної полонізації, яку проводив тодішній польський уряд. В 1935 році став членом ОУН. Разом із своїми друзями – односельцями проводив різноманітні антипольські акції. Вони зривали із шкіл польські орли, насипали коло церкви символічну могилу «Борцям за Волю України», провели український фестиваль. В 1935 році Василь одружився з Параскевією Литвинчук. В 1937 році служив в польському війську, де отримав чин капрала. З початком нападу Німеччини на Польщу у вересні 1939 року був мобілізований до польського війська. Після поразки Польщі повернувся в рідне село, яке зайняли німці. В ніч з 18 на 19 січня 1941 року при спробі перейти німецько-совєтський кордон Василь був спійманий совєтськими прикордонниками і запроторений в тюрму в місті Луцьку. Йому чудом вдалося врятуватись від загибелі під час масового розстрілу в’язнів тюрми 23 червня 1941 року. Ще до війни Василь вивчив німецьку мову і добре володів нею. Тепер знання німецької мови пригодилось. Він став працювати перекладачем в лігеншафті в місті Шепетівці. Звичайно, це була тільки видима частина його діяльності .

Головною частиною діяльності Василя Процюка була нелегальна робота, як члена ОУН. І коли в літку 1942 року Василь зрозумів, що він знаходяться на підозрінні в гестапо і його мають арештувати, то перейшов на нелегальне становище – ввійшов до відділу, який створив на Лановеччині Іван Климишин – Крук. Цей відділ захищав села від пограбування зажерливими ляндвіртами, а особливо – від вивозу молоді до Німеччини. В лютому 1943 року відділ Крука зробив напад на в’язницю в Крем’янці і ліквідував станицю німецької жандармерії в Ланівцях. Навесні 1943 року Крук заклав свій табір в Антоновецькому лісі. Відділ дуже швидко переріс в сотню, а потім і в курінь – перший курінь УПА на Південній Волині.

Перший більший бій українських повстанців з німецькими окупантами відбувся на хуторі Козаччини 20 квітня 1943 року. За свідченнями очевидців, напад німців повстанцям вдалося відбити завдяки вмілому керівництву боєм командиром Василем Процюком – Кропивою .

23 липня Василь Процюк Кропива був призначений командиром Крем’янецького куреня під час акції по ліквідації більшовицької банди Одухи, яка отаборилася Суражському лісі. Бій закінчився перемогою українських повстанців.

В серпні – листопаді 1943 року Кропива був командиром рейдуючої групи. Він майже постійно знаходився в рейдах по центральних і південних теренах України.

Із зростанням руху Опору проти різноманітних окупантів назріла необхідність покращити якість керівництва з тим, щоб не дати задушити його навіть після повернення кривавого сталінського режиму. І, якщо кінцева мета боротьби ОУН – УПА – створення УССД, то й вся діяльність організації повинні відповідати цій великій меті. Володіючи аналітичним розумом Василь Процюк – Кропива вивчав закономірності ведення партизанської війни і втілював їх в практику. Так, на прикладі проведених ним рейдів на Схід і Південь України він зробив висновок про недоцільність і навіть згубність пересування ворожим тереном великими групами партизанів. Найкраще пересуватися відділом чисельністю 10-15 чоловік але в такому випадку дуже зростають вимоги до підстаршини командира такого відділу. Це повинен були всебічно підготовлений і розвинений загартований вояк, який не розгубиться в будь-якій бойовій обстановці, він повинен добре орієнтуватися на місцевості і вивезти свій відділ без втрат в призначену точку.

Так при організації рейду на Житомирщині з 1 по 15 листопада 1943 року він розділив свою групу на 3 ударні частини які оточили Бульба, Бистрий і Буланий. Чота, з якого проводив рейд Кропива, попала на німецьку засідку. Командир Кропива був поранений і змушений був повернутися назад. Але Бульба і Бистрий виконали бойовий наказ. Очолювані ними сотні дійшли у вказані місця і через деякий час повернулися на Крем’янечину. А сотенний Буланий  бойового наказу не виконав. Сам він будучи морально не стійким, своїми наріканнями на провід негативно впливав на моральний стан повстанців. В його сотні почалось дезертирство. Сотенний Буланий, бунчужний Жук і 24 дезертири були засудженні до розстрілу.

Ось на таких гірких прикладах зростав бойовий досвід і самого Кропиви. Цей досвід він намагався при найменшій нагоді передати іншим повстанським командирам. Командир Василь Процюк – Кропива своїм бойовим досвідом і відданістю українській справі помітно виділявся серед інших корінних Групи УПА «Богун», яка діяла на Південній Волині. В кінці листопада 1943 року на Південній Волині перебував Головнокомандувач УПА Роман Шухевич – Тур. Головною метою його інспекції було визначення можливості поширення дій УПА на Сході і Півдні України. А організаційно це виглядало, як створення нової Військової Округи – УПА – Південь.

Роман Шухевич – Тур призначив Омеляна Грабця – Батька Командиром УПА – Південь. В цей час, тобто на кінці листопада 1943 року, Омелян Грабець – Батько командував загоном УПА на Вінниччині.

Також за наказом Романа Шухевича Начальником Штубу УПА – Південь був призначений Василь Процюк – Кропива. Але під час рейду на Вінниччину до місця постою Батька, Василь Процюк – Кровипа знову був поранений і перебувати в загоні Батька він не міг. Його перевезли на Шумщину, де він лікувався до середини грудня 1943 року. Після закінчення лікування Василя Процюка – Кропиву за наказом Петра Олійника – Енея призначено контрольно – вишкільним старшиною Групи «Богун». Він був зобов’язаний організовувати бойовий вишкіл всіх відділів, роїв, чот, куренів під час їхнього постою і вишкіл курсантів в під старшинських школах. Внаслідок якісного вишколу повстанське військо перетворилось в дисципліновану армію, здатною воювати в усіх видах бойових дій. Партизанська тактика опановувалась досконало. Через декілька місяців реальний іспит якості цього вишколу дала Гурбинська битва, де 3,5 тисячі повстанців були оточені 30 тисячами більшовицьких бандитів. Іспит був складений успішно – Гурбинська битва закінчилась перемогою українських повстанців. В цей час Василь Процюк – Кропива приймає також участь в переговорах з командуванням угорських військ.

З наближенням фронту постало питання про продовження визвольної боротьби в умовах більшовицької діяльності. Своїм наказом №27 від 16.01.1944 року Еней призначив Кропиву відповідальним у вирішуванні справ військових і запілля Крем’янецького надрайону.

В кінці  січня 1944 року на Південній Волині Василь Кук – Леміш сформував потужне повстанське бойове з’єднання – Групу УПА – Південь чисельністю до 10 тисяч чоловік. Група УПА – Південь мала провести рейд по південно – східній Галичині і поповнити там свої ряди. А потім, розділившись на малі, але добре вишколені і оснащені підрозділи, повстанці повинні були перейти лінію фронту і зосередитись в Холодному Ярі, звідки й розпалити «вогонь новий».

Василь Процюк – Кропива активно формував сотні і курені Групи УПА – Південь, призначав випускників шкіл старшин і під старшин на посади, відповідно до рівня їхньої кваліфікації. Особливо увагу він приділяв формуванню підрозділів УПА з колишніх поліцаїв, які перед навалою фронту безладно тікали на захід. Але на шосе Житомир – Рівне – Луцьк їх перехоплювали повстанці і роззброювали. Після проведення з ними відповідної роботи, їх залучали до УПА. По закінченню формування частини і підрозділи Групи УПА – Південь поступово відходили в рейд на південь. Цей процес тривав майже весь лютий 1944 року.

А сам Кропива залишився на Крем’янеччині. Він повинен був так розмістити чоти і сотні УПА, які тут залишилися щоб при переході фронту через Південну Волинь, вони не зазнали втрат. Але вийшло інакше. Як тільки головні сили УПА відійшли з Крем’янеччини, цей терен стали заповнювати совєстські партизани. Користуючись інформацією сексотів, вони стали нападати на українських повстанців і в першу чергу стали знищувати повстанських командирів. Василь Процюк – Кропива з почотом перебував в надійній, як йому здавалось, хаті в с. Забара. Але якийсь із багато чисельних сексотів видав місце його перебування совєтським партизанам. І ось в одну з ночей у другій половині лютого хата була оточена. В короткому бою весь почот загинув. Сам Василь, завдяки своїй непересічній відвазі вискочив на двір. В білизні та босий пробіг він по снігу п’ять кілометрів до сусіднього села, де дістав притулок і одяг. Він зрозумів, що від тепер за кожним його кроком буде слідкувати ціла армія сексотів і тому перебувати на Крем’янеччині він більше не може. Тому він прибув до місця постою штабу УПА – Південь. Це було село Колодно на Збаражчині.

Через декілька днів Командир Групи УПА – Південь Василь Кук – Леміш призначив Василя Процюка – Кропиву Начальником Штабу Групи УПА – Південь. Хоча Командування УПА ніколи не ставило собі завдання воювати з Червоною Армією, але в даному випадку уникнути бойових сутичок з ЧА не вдалося. Група УПА – Південь відступила до с. Лідухів.

29 березня війська 1УФ взяли місто Чернівці. Проскурівсько – Чернівецька наступальна операція військ 1УФ закінчувалась. Головні сили більшовиків були тепер зосередженні тепер під Тернополем, який німці відчайдушно обороняли. Як завжди під час наступу суцільного фронту ще не було. Користуючись такою важливою обставиною, Леміж і Кропива розділили Групу УПА – Південь на малі рухливі відділи  і швидко переправили їх в запілля фронту – в знайомий Крем’янецький ліс.

На початку квітня 1944 року Група УПА – Південь зосередилась в Крем’янецькому лісі і навколишній місцевості.

5 квітня сотенний Панас привів до Кропиви 23-х річного Василя Худенка – Остапа родом із Полтавщини. До війни Василь встиг закінчити 3 курси Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. На початку війни він опинився в німецькому полоні, звідки втік і перейшов до УПА, де в складі сотні Панаса охороняв транспорт з раненими. А тепер, почувши, що їхнє військо буде робити рейд на центральну Україну, він вирішив зголоситися до командира Кропиви, небезпідставно вважаючи, що він зможе бути більш корисним, ніж простим охоронцем транспорту. Кропива уважно вислухав розповідь Остапа, визначивши про себе, що вона була щирою і правдивою. Він побачив, що Остап був політично грамотним, міг спілкуватися з людьми і впливати на них. А головне це те, що Остап добре знав ту місцевість, куди якраз і мала рейдувати Група УПА – Південь. Через 4 дні після цієї розмови Кропива призначив полтавчанина Остапа на посаду політвиховника у новосформований курінь Непитайла. Як тепер вдалось вияснити Василь Худенко – Остап був племінником відомої право захисниці, однієї із засновниць Гельсінської групи Оксани Мишко. Саме за участь В.Худенка в УПА вона була ув’язнена перший раз. Цей приклад підтверджує те, що Кропива добре знав ще про одну закономірність партизанської боротьби.

15 квітня більшовики вибили таки німці з Тернополя, а з 17 квітня 1 УФ припинили наступальні дії і майже 3 місяці (до 13 липня) перебували в обороні.

21 квітня енкаведисти розпочали наступ. Суцільне кільце оточення стало невблаганно звужуватись. Вже 21 квітня, захищаючи село Антонівці, отримав бойове хрещення новосформований Кропивою курінь Непитайла. Більшовики відкрили по непитайлівцям ураганний артилерійсько – мінометний вогонь, а потім пішли в атаку. На одного повстанця припадало 10-15 енкаведистів. Повстанці змушені були відступити до Гутиськ і Великої Ілавиці. Тут оборону вони втримували до того часу, поки не надійшов наказ на відступ.

23 квітня Василь Процюк – Кропива передав розпорядження Миколи Свистуна – Ясеня два курені – Мамая і Докса (до якого у Ясеня був тільки один курінь Сторчана) і наказав прорватись з оточення, але це виявилось неможливим.

З того більшовицького «котла» ніхто не мав вийти живим. Всі повинні бути знищені. Тут навіки повинна бути похована українська національна ідея. Ввечері 24 квітня був отриманий через зв’язкового наказ від Кропиви на відступ і вихід з оточення. Вихід з оточення було здійснено в трьох напрямках. Повстанцями було здійснено важкий нічний марш і під ранок 25 квітня їхні головні сили наблизились до Бущі. Тут ворог намагався перетнути шлях повстанцям, але в зустрічному бою був розбитий. Менша частина на чолі з куренями Паньком долиною річки Понура без перешкод вийшли до Суразького лісу. Частина куренів, в тому числі  і курінь Непитайла зосередились в Точевицькому лісі, приблизно в 15-ти кілометрів від місця бою в Мізоцькому районі Рівненської області. В цьому лісі було проведено переформування куренів,  тому що в зв’язку з втратами в боях курені значно поріділи. Після виходу з оточення Кропива переформував курені, призначав командирів і політвиховників, тобто знову виконував звичайну штабну роботу.

Повстанські курені, вирвавшись із оточення, здійснили рейд на Поліссі, а потім знову повернулись на Південну Волинь.

Гурбинський бій показав надзвичайну стійкість та незламність українських повстанців, їх високу бойову майстерність і рівень військового мистецтва керування повстанськими силами зі сторони командирів і штабів. Це не був бій, який характерний для повстанської армії. Повстанці в усіх випадках повинні уникати фронтальних оборонних боїв, які веде регулярна армія. Але опинившись в такій ситуації, що уникнути фронтального бою не вдалося, повстанське військо успішно втримало свої позиції. В Гурбинському бою ми бачимо вже добре навчених військовій справі повстанців, які перемогли озброєного до зубів, чисельно переважаючого ворога. З тактики їх дій видно що це вже був зародок регулярного Українського Війська.

Курені Групи «Богун» Петро Олійник – Еней повів на Полісся. А повстанці із з’єднання «Холодний Яр» на чолі з Миколою Свистунов – Ясенем  все ж таки почали здійснювати запланований раніше рейд на південний схід. Більше сотні повстанців цього з’єднання загинули в нерівному бою 13 травня 1944 року під селом Стригани (Славутчина).

А де ж тепер перебував Кропива? Чи він також загинув 13 травня, як подано в деяких виданнях. Виявляється, що це була помилка. Він тоді був ще живий. Ось свідчення Василя Худенка – Оспата:

«15 травня 1944 року мене викликав до себе Кропива і без пояснення причини запропонував перейти в розпорядження політреферента Середи і штабу Групи Енея.»

Не став Кропива відсиджуватися в Поліських болотах. Відправивши в рейд з’єднання «Холодний Яр», він разом з Доксом і охороною знову пробирається на південь – до загону Омеляна Грабця – Батька, який в цей час здійснював рейд з-під Чернівців на  північ. Свідчить Григорій Ільченко – Степовий:

«Поступив наказ і ми дуже тяжкими шляхами стали повертатися назад, на північ. Ми залишили увесь транспорт, коней і йшли пішки, несучи на собі набої та харчі. На весь загін, у якому було за п’ятсот осіб мали троє осідланих коней. На одному з них їхав «Кропива». Ми довго кружляли по лісах, уникаючи боїв з червноними, але вже насідали енкаведисти та групи, сформовані з червоних партизанів. Десь в середині травня ми перетнули залізницю Тернопіль – Шепетівка і недалеко від Вишнівця зупинились в лісі на перепочинок. Вдень тут ми прийняли бій з енкаведиствми. Їх було, як видно, не багато, а тому в ліс вони не пішли. Ми ішли далі і тільки вночі, а вдень ставали на відпочинок в лісі. Тут же, в лісі, «Батько» відібрав групу із сорока чоловік і сказав, що з куренем підуть на Рівенщину «Кропива» та «Бистрий», а ми залишимося тут, у нас зовсім інші завдання. Увечері курінь піднявся на марш. Ми тепло прощались і, як видно, на завжди.

На другий день ми в лісі переодягнулися в однострої радянських солдатів і одержали відповідні документи. Я став тепер на довго Рибалко Іван. «Батько» повідомив, що ми відбуваємо в глибоке підпілля ОУН на східній області України. Охоронну групу вів «Докс», – це відважний командир. «Батько» дав мені пароль до Вінниці і в одне село під Літином. Потім кожен з нас одержав відповідні документи на ті місця, куди нас посилала ОУН. Ми розлучилися не далеко від Проскурова . «Батько» побажав успіху, потис нам руки, але ми не знали, що то було востаннє. Це був червень 1944 року ».

Це останнє живе свідчення про Василя Процюка – Кропиву.

 

Ключові слова

Claim listing: ВАСИЛЬ ПРОЦЮК

Reply to Message

Sign In Стежками героїв Сокальщини

For faster login or register use your social account.

or

Account details will be confirmed via email.

Reset Your Password